Кому належить обов’язкова частка у спадщині, попри заповіт

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла, до спадкоємців. Здійснюється воно за заповітом або за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі статтею 1235 Цивільного кодексу України (далі – Кодекс) заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Він може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом.

Проте заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.

Згідно з Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, нотаріус при посвідченні заповіту зобов’язаний роз’яснити заповідачу зміст статті 1241 Кодексу про право на обов’язкову частку у спадщині. А при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус або посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, перевіряє коло осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині (стаття 69 Закону України «Про нотаріат»). 

Перелік таких осіб визначено статтею 1241 Кодексу.

Так, відповідно до частини першої вказаної статті малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Розмір обов’язкової частки може бути зменшений судом з урахуванням стосунків між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Варто зазначити, що оскільки за частиною 1 статті 1260 Кодексу у разі спадкування за законом усиновлений та усиновлювач прирівнюються до родичів за походженням, а з кровними батьками усиновлений втрачає правовий зв’язок і не спадкує за законом після їхньої смерті (абзац перший частина друга статті 1260 Кодексу), право на обов’язкову частку виникає також у осіб, які були усиновлені спадкодавцем на час відкриття спадщини, за умови їх малоліття, неповноліття або непрацездатності. 

До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця (частина друга статті 1241 Кодексу). 

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» (далі – Постанова) зазначено, що «при визначенні розміру обов’язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу.

За згодою особи, яка має право на обов’язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини.

Той зі спадкоємців, який має право на обов’язкову частку у спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом порядку не відмовився від неї. Якщо той зі спадкоємців, хто має право на обов’язкову частку та не проживав зі спадкодавцем на день його смерті, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.»

Згідно із чинним законодавством спадкоємець може відмовитися від права на обов’язкову частку шляхом подання нотаріусу заяви про те, що він зі змістом заповіту ознайомлений та зміст статті 1241 Кодексу йому роз’яснено і він не претендує на одержання обов’язкової частки у спадщині. 

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку (частина третя статті 1241 Кодексу).

У випадку, якщо інші спадкоємці проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов’язкову частку, вони мають право подати позов до суду. 

 Відповідно до Постанови у разі порушення права спадкоємців на обов’язкову частку у спадщині суд може вирішувати питання про недійсність свідоцтва про право на спадщину лише в тій частині, яка складає обов’язкову частку.

Звертаємо увагу на те, що незважаючи на гарантовану частку у спадщині, згідно зі статтею 1224 Кодексу особу може бути усунено від права на спадкування за певних обставин. 

Так, не мають права на спадкування: 

- особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

- особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині; 

- батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини. Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку стосовно утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом; 

- одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу; 

- за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.