Повага й гідність замість стереотипів: комунікація з ветеранами та ветеранками з інвалідністю

Коли ветеран чи ветеранка проходить через поранення і травми, захищаючи країну, суспільство та держава мають відповідати повагою та вдячністю – до людини, її подвигу та досвіду. 

Те, як ми говоримо, які слова обираємо і які питання ставимо, напряму впливає на відчуття гідності та прийняття Захисників і Захисниць з інвалідністю. 

Ось основні принципи комунікації, які допоможуть “очиститись” від стереотипів та упереджень.

Мова = сприйняття

У жодному разі не варто використовувати слово “інвалід”. Це зневажливий термін, що залишився з радянських часів, коли людей з інвалідністю знецінювали, намагались приховати й не сприймали як повноцінних членів суспільства. 

Коректно говорити “людина з інвалідністю”, “ветеран або ветеранка з інвалідністю”, “Захисник або Захисниця з інвалідністю”, а також “людина, яка користується протезом чи кріслом колісним” — теж буде правильно.

Пам’ятайте! Інвалідність — це лише частина фізичного стану людини, а не її особистість. Особистість і повага завжди мають бути на першому місці.

Не робіть припущень про потреби, якщо не знаєте їх

Фраза “Давайте допоможу” може бути нав’язливою. Вона вже одразу забирає у людини будь-які варіанти відповіді. Краще запитати нейтрально: “Вам потрібна допомога?”, “Я Вам можу чимось допомогти?”. 

Особисті кордони та простір для автономії має дуже велике значення для ветеранів і ветеранок. 

Уникайте героїзації та жалю

Обидва підходи створюють тиск. Людині не завжди комфортно, коли її називають “героєм”. Навіть Захисники й Захисниці, які здійснили значні вчинки та побували в ситуаціях “на межі”, часто кажуть, що героями гідні називатися лише їхні полеглі побратими й посестри.

Так само не варто проявляти жаль. Перед вами людина, яка боролася з реальним противником і пройшла не одне випробування й вистояла. Вона точно не є об’єктом співчуття.

Пам’ятайте про приватність досвіду та спогадів 

Питання про поранення, участь у бойових діях або пережитий досвід можуть бути болючими й викликати сильні емоції. Для багатьох ветеранів і ветеранок такі розмови стають тригерами, навіть якщо вони поставлені без будь-яких поганих намірів, а лише з цікавості.

Якщо людина захоче розповісти про свій досвід, вона сама ініціює цю розмову й визначить, чим готова поділитися.

Говоріть про людину, а не про її інвалідність

Найбільша підтримка — це не слова співчуття, а звичайна розмова. Коли можна просто поговорити про справи, плани чи буденні дрібниці.

Це допомагає ветеранам та ветеранкам з інвалідністю почуватися частиною спільноти, а не людиною, до якої ставляться з обережністю.

За матеріалами психологів Гарячої лінії кризової та юридичної підтримки Українського ветеранського фонду Мінветеранів: 0 800 33 20 29 (Дзвінки безкоштовні та конфіденційні).